Прочитала недавно розповідь у "ЗОЖ в Украине" № 18 (270) 2013 про один випадок, яка спонукала мене поділитися нею з іншими, щоб якомога більше людей, прочитавши, відчули серцем цю потребу - залишити по собі слід на землі.
«В сільській лікарняній палаті лежали хворі. Один з них - помираючий, лежав у кутку, на нього вже махнули рукою, навіть їжу приносили і забирали недоторканою. Одного разу зайшов лікар і говорить: «Привезли саджанці з лісгоспу, якщо хто може, допоможіть посадити». Піднімається і безнадійний, а хворі йому: «Куди ти, лежи, без тебе обійдемося». Але хворий вийшов, посадив дерево і каже: «Пам’ять буде». Того ж вечора його не стало. А посаджений ним каштан довго шумітиме своєю густою кроною».
А нижче слова башкирського поета Шарифа Біккола:
И хоть исчезнут ног моих следы,
Но не расстанусь с жизнью я земною:
Ведь в том саду, который даст плоды,
Есть дерево, посаженное мною.

Валентина Полегка, інженер лісовідновлення ДП «Березнегуватське ЛГ.